Вже упродовж одинадцяти років Сергій Чумак очолює Полтавський осередок Всеукраїнської організації інвалідів «Союзу організацій інвалідів України». Сьогодні він також є керівником Комітету спорту ВОІ СОІУ і одним з головних організаторів VI Відкритої Всеукраїнської Спартакіади інвалідів з рекреаційного спорту.

 Попри те, що п. Сергій змушений пересуватися у візочку, він не втратив життєвого оптимізму та віри в свої сили. Наша розмова про те, яка роль Спартакіади та її цьогорічні реалії, про професійну діяльність Сергія Андрійовича на Полтавщині, а також про той безперервний процес, який дає змогу бути щасливою людиною.

Спартакіада стане стимулом, щоб долати безбар’єрність у нашій країні

 Що має на меті ця Спартакіада?

Головне її завдання в тому, щоб дозволити людям покинути чотири стіни і почати спілкуватися не лише один з одним, а й колективами. Як з представниками різних областей України, так і з представниками інших країн. Я вірю в те, що наступні Спартакіади будуть збирати ще більше людей.

Скільки учасників було цьогоріч?

Цього року приїхало 153 спортсмени – представники усіх областей нашої країни, окрім Сумської, яка з технічних причин не змогла взяти участі у цих змаганнях. Були представники і зі сусідньої Молдови.

Чи є у планах організаторів розширити можливості Спартакіади, не обмежуючи її функції рекреаційною? Чи плануєте додати професійні види спорту?

Половина видів спорту, запропонованих для учасників, є професійними. Це і гонки на візках, і легка атлетика. Проте важливішим, на нашу думку, є етап «першого контакту». Тут присутні фахівці, які відбирають кадри для параолімпійських видів.

Чому змагання проводять саме тут, в Алушті, а не, до прикладу, в паралімпійському центрі в Євпаторії?

Передусім тому, що це єдиний пояс тропічного клімату в Україні. Окрім того, все не повинно сконцентровуватися тільки в одному місці. Україна – дуже велика країна, вся її територія має бути пристосована для людей з обмеженими можливостями. На цій базі щороку поліпшуються умови перебування, щороку з’являються нові зручності для неповносправних на візках. Думаю, що нам треба брати приклад з тих розвинених країн, де виконують вимоги законодавства і де практично все пристосоване для людей з такими потребами. Аби ми могли будь-де і будь-коли проводити цю Спартакіаду. Вірю у те, що ми не стоятимемо на місці і ці змагання стануть стимулом, щоб долати безбар’єрність у нашій країні.

Яку роль відіграє Спартакіада для її учасників?

Зараз її учасники чекають на неї з нетерпінням. Вона є актуальною і для тих, хто починає свою кар’єру, і для тих, хто вже у зрілому віці. Незалежно від кількості років, люди чекають на неї.

 

При будь-яких вадах здоров’я можна жити повноцінно

 Розкажіть про те, як Ви стали головою асоціації.

Ще 1989-го року, коли ухвалили постанову і визнали нарешті, що у Радянському Союзі є інваліди, то останні отримали можливість об’єднуватися в клуби. Тоді я очолив полтавський спортивний клуб інвалідів. Я працював у ньому чотири роки, після чого мене обрали головою міського товариства інвалідів. Там я працював шість років. Опісля я став головою обласного товариства інвалідів, де працюю вже одинадцять років.

Авраам Лінкольн казав: «Ми не допоможемо людям, роблячи за них те, що вони могли би зробити самі». Чи дотримуєтеся і Ви такої думки у своїй діяльності?

Однозначно, так. Усі наші програми переважно роблять люди, які мають інвалідність. Ми все робимо самі і в цьому наша сила, упевненість та міцність.

Ви головуєте в Полтавській обласній організації інвалідів ВОІ СОІУ. З якими проблемами стикаєтеся як керівник?

Найперша проблема – байдужість до того, що у когось щось відбувається. А також те, що не завжди є віра у свої сили, у те, що можна якусь справу зрушити з місця. Я працюю вже 21 рік, знаю можливості організації, відчуваю, що під силу зробити, а що – ні. Якихось особливих труднощів у роботі немає. Ми бачимо, що суспільство по трохи трансформується. Якщо раніше могли сказати, чого б це в облдержадміністрації спеціально для інвалідів робити виїзд, то тепер ніхто не вбачає у цьому спротиву. Все змінюється. Я вірю в те, що років через 20 у нас буде зовсім інше бачення.

ВОІ СОІУ співпрацює з органами державної влади. Чи йде полтавська місцева влада на зустріч вирішенню проблем інвалідів?

Можу сказати так: те, що в її силах, влада робить. На приклад, торік ми впроваджували проект «Зона відпочинку для інвалідів», який реалізовували біля річки, де зробили заїзд-виїзд і т. д., тоді влада допомогла нам, виділила кошти. Зараз ми проводимо рекреаційні табори, що є інноваційними проектами, тут теж не обходимося без її допомоги. Якщо ми робимо якісь концерти, фестивалі, то влада допомагає безкоштовно винайняти приміщення. Допомагають і в інформуванні населення.

Багато неповносправних комплексують через проблеми зі здоров’ям. Чи важко залучати їх до спільної діяльності?

Тут можна говорити про ту ж байдужість і те зневір’я. Часто буває, що людина не вірить і не розуміє, що при будь-яких вадах здоров’я можна жити повноцінно.

Якими трьома словами можете охарактеризувати себе?

Ніколи не задумувався над таким запитанням. Попри те, найголовнішим для мене завжди був пошук гармонії у цьому Всесвіті. А це безперервний процес, який дає змогу бути щасливою людиною.

Що Ви хотіли би побажати читачам газети «Благовіст»?

Передусім, міцного здоров’я. Читайте цю газету, бо вона завжди приносить благу вість, а також підтримує людей.

 

Автор Наталка Павук

Статтю опубліковано в газеті «Благовіст»

№41, жовтень 2010 р.